www.grof.com.ua
колонка фасилІтатора

«Треба себе примушувати»




Ольга Семидочна
фасилітатор холотропного дихання
Є безліч справ, які я як доросла людина роблю із «треба» й «повинна». У здоровій пропорції до своїх бажань і потреб, а також якщо я бачу сенс у своїх діях — це про волю. Якщо є суттєвий перекіс у бік безглуздого особисто для мене «треба» — це про деструкцію.
У радянських яслах, з півтора років, зі мною трапився сильний крен у чужі «треба» і «повинна». Аж до того, що «партія» вирішувала, коли можна йти в туалет. Мені знадобилося багато сміливості, щоб для початку навчитися чути свої потреби, ставити собі питання «а кому це треба?», «чи треба це мені?», «який сенс у цій конкретній дії, яку я мушу зробити?», а потім і адекватно на них відповідати.

«Пфф! Ну вони ж повинні слухати й таку музику, як усі слухають!», «Ну вона ж повинна бути нарівні з усіма!» — чого я тільки не наслухалася останнім часом про те, якими мають бути мої діти і що їм потрібно робити. Мої зустрічні запитання «а кому саме винні?» і «який сенс — це робити?» викликають спочатку ступор. Потім, як правило, я чую: «Ну так усі ж [повинні]... Вони ж не зможуть жити у соціумі!»

Он як. Якщо не робити того, що роблять усі (привіт міністру і свіжій реформі освіти, яка, як у «совку», робить доступним тільки вельми сумнівної якості державний стандарт і позбавляє можливості вибору), починаються лякалки про неприйняття соціумом. Ці лякалки, звісно, дієві, оскільки вибір іти власним шляхом зазвичай дорого коштує. В усіх сенсах. Але я хочу жити власне життя, а не приписане системою, і мати можливість вільно обирати.
Вибір іти власним шляхом зазвичай дорого коштує.
В усіх сенсах
Спостерігаючи за тими, хто робить страшні очі й каже, що повинні робити мої діти або намагається — зазвичай грубо — знецінити мій вибір (не-вакцинація, гомеопатія тощо), я бачу біль і страх. Людей, які перестали помічати свої «хочу» і «не хочу», які рідко ставлять собі питання про сенс. Під загрозою кари неприйняття, відкидання.

І тоді сам факт інакшості мого вибору є болючим уколом у незагоєну рану, а значить — потрібно захищатися. Вірний шлях — нападати. Я це зустрічаю і в колі своїх родичів, і у кабінетах державних очільників усякої масті. Система не просто люто чинить опір будь-яким змінам, що зрозуміло. Система виштовхує тих, хто хоче і чогось іншого. Тобто примирювальний принцип і... і..., різноманітність, толерантність — це ще зовсім не про мою країну.

Маски, які нарощуються з дитинства шляхом виконання тих «повинностей», які не мають для конкретної людини сенсу і ламають її, потім дуже важко не те що зняти, а навіть побачити. Страшно дивитися у протерте дзеркало. Якби вони не стягували обличчя, не виникало б і потреби. Однак в якийсь період життя я стала з глибокою гіркотою усвідомлювати, що живу ніби не своїм життям, що чомусь роблю не те, що важливо для мене, не те, що приносить задоволення і радість, не те, що має для мене сенс — я роблю здебільшого те, що робити нібито повинна. «Не я такий, життя таке». Замість мене у каламутному акваріумі живе хтось дуже обмежений, дуже типовий, з мінливою правдою, яка зручна системі і яка дозволяє виживати.
Любов до іншого починається з любові до себе? Ок. Де мої бажання? Чого я хочу? Як я можу про себе подбати? Що я можу для себе зробити, щоб перестало нарешті нудити від того життя, яким я живу? Де життя, яким я хочу жити? Намацавши свої бажання, я помітила, що... не можу їх реалізовувати. Навіть невеликі. Тому що завжди є щось, що я повинна зробити — і воно виявляється важливішим. Щось, до чого я весь час себе примушую. Один мій родич у літах часто говорить з жартівливою інтонацією: «Треба доїсти. Не хочу, звичайно, але викидати шкода, — і зітхає. — Але, як-то кажуть, "треба себе змушувати"». І доїдає.

Тут можна відкрити дещо про розчарування: якщо я себе змушую, то інші теж повинні вміти себе змусити! І ось у мене вже море очікувань. Вимогливість народжується не тільки до людей, а й до життя. Винні усі підряд. Я — жертва долі.
Опинитися там, де ти нікому нічого не винен — ще те випробування. Пам'ятаю свій перший воркшоп з холотропного дихання, куди я йшла з сильним головним болем. Перше, що я там пережила — це настороженість, здивування і... полегшення від відчуття свободи — свободи бути собою, робити тільки те, що я хочу, стільки, скільки мені потрібно. Такий собі експериментальний майданчик. Фасилітатори озвучили всього чотири правила — вони про безпеку: 1) конфіденційність, 2) не завдавати шкоди собі та навколишньому простору, 3) слово «стоп», яким можуть убезпечити мене і яким я можу убезпечити себе сама — від того, що мені не підходить, 4) залишатися у просторі воркшопу до його завершення. Усе.

Ох, я на тому воркшопі наридалась. За всі роки, починаючи з ясел. Тоді ж почали уходити пекельні мігрені й панічні атаки. А з часом прийшло ні з чим незрівнянне відкриття: я належу собі. Я сама розпоряджаюся своїм тілом, у мене є мої бажання, інтереси, мій час. Я виставляю здорові межі. Я кажу «так» і я кажу «ні», усвідомлюючи і проживаючи наслідки своїх рішень.

У холотропному просторі у мене з'явилася можливість вчитися спиратися на себе — поступово, у своєму власному темпі. При дбайливості та підтримці, яку безумовно дають сіттер і фасилітатори.
Photo by Caleb Woods
Воркшоп з ХД — це «діра у часі», де кожен може подивитися на себе і у себе, «згадати», занурюючись у самі свої глибини, хто він є. І для кожного цей процес протікає дуже індивідуально. Хтось тільки того й чекав, щоб розправити крила. Комусь потрібно більше часу.

Як клієнт і як фасилітатор я нерідко стикаюся з тим, що реалізувати потребу заважає почуття сорому: соромно попросити вкрити/розкрити, принести води, соромно взяти собі більше часу. Щось всередині каже: «Я ще не готова закінчувати!» — але внутрішній наглядач штовхає у спину: «Треба закінчувати!» Гарна новина полягає у тому, що здатність чути свої потреби і бажання, дозволяти собі їх задовольняти, дозволяти собі проявлятися — тренується. У найбезпечніших для цього умовах, які я тільки знаю — у холотропному просторі все побудовано так, щоб не було об що поранитися у стані крайньої вразливості. І ця навичка, як висловлюються фасилітатори, «чути себе» приводить до пречудових змін у житті.

Під час воркшопу, у цій свободі не-повинності, де можна хотіти і робити, просити про допомогу, приймати турботу про себе, я почала відчувати маяк у себе всередині. Знайомитися з тихим голосом свого серця, яскравою мовою свого тіла. Так, поступово стала приходити здатність розрізняти — своє і не своє. Та з'явилася можливість підростити індивідуальне, визначити свої критерії, знайти свої сенси.

І навчитися брати на себе відповідальність за особистий вибір. Адже якщо ніхто не говорить мені, як треба, як правильно, я сама вибираю, робити мені щось чи ні. При цьому я орієнтуюся на свої бажання або чужорідні настанови. І в результаті я або задоволена (у першому випадку) або незадоволена — розчарована, роздратована, розлючена... Відмінна точка входу для пошуку себе у своєму власному житті.
Опинитися там, де ти нікому нічого не винен —
ще те випробування
Мені важко було звикнути до того, що на воркшопі ніхто від учасника нічого не очікує. Ні навколо сесій дихання, ні тим більше у сесіях. Тіло і почуття, відчувши увагу, нерішуче або бурхливо (дивлячись який тиск там вже утворилося) показують, як у мене йдуть справи насправді. Таким є процес повернення собі себе — різної. Головне, дозволяти цьому відбуватися.

Виявилося, що у холотропному просторі ніхто не ховає за спиною картки з оцінками. Не спостерігає за правильністю — є просто присутність. Для кожного учасника. Поруч із його свободою. Без зазіхань на його межі. Кожен є захищеним (пам'ятаємо про чотири правила), кожен сфокусований на своєму внутрішньому процесі — там цілі світи відкриваються, унікальні, дуже земні та разом з тим божественні.

Тут немає гуру — мудрість всередині, достатньо набратися сміливості для зустрічі з нею. 7 років у диханні показали мені, що мудрість проявляється завжди, навіть якщо правда про себе завалена тоннами пригнічених почуттів. Немає чорного і білого — правильно те, що в цей момент я відчуваю таким.

У цьому особливому просторі, вільному від «треба» і «повинна», у мене завжди є можливість побачити те, що особисто для мене має сенс, що мені дійсно потрібно, чого мені насправді хочеться і хто я така, врешті решт. З'єднуючись таким чином з собою, я, з одного боку, тепер відчуваю і розумію, де у мене з реальністю виникає серйозне тертя — стаю менш зручною для оточуючих, для того, що у суспільстві було давно заведено й давно не переглядалося. З іншого боку, завдяки стійкості та гнучкості, яких я набуваю, у мене з'явилася можливість прокладати свій шлях. Йдучи життям, у собі я рухаюся до власної середини — де здатна застосовувати свою волю в тому, що для мене є цінним і має сенс. І це приносить багато радості.
Фасилітатор холотропного дихання у «МХД» з 2014 року, особиста практика ХД — з 2011 року. Фахівець із сенсорної інтеграції в діалозі. Викладач крія- і хатха-йоги. I ступінь програми «Теорія і практика гештальт-терапії» (МГІ). Редактор.
Ольга Семидочна
фасилітатор холотропного дихання
e-mail: olga[at]grof.com.ua
Отримайте «Дайджест МХД» на ваш e-mail
Write Close
Close
Ваш гід у розширені стани свідомості
Детальніше про «Дайджест МХД»
Майстерня
холотропного дихання
+38 067 225 3289
www.grof.com.ua
mail@grof.com.ua
Київ, вул. Трьохсвятительська, 5/1А, кімната 203
Майстерня холотропного дихання
Київ, вул. Трьохсвятительська, 5/1А, кімната 203
станція метро «Майдан Незалежності»
© 2017-2018 «Майстерня холотропного дихання»
Політика конфіденційності
Відправити повідомлення