Сильний розум — ув'язнює чи захищає?

Далі починається робота. Більш-менш тривала. Народжується ставлення брізера до своїх процесів. Людина, яка сильно прив'язана до свого запиту і не хоче/не може відпустити його, після сесії звіряє з цим запитом «результат» своєї дихальної сесії. І за станом брізера, за його ставленням до свого процесу, до себе, до зовнішнього простору і людей можна вловити відповідь на те питання, яке я собі поставила: для чого насправді людина хоче послабити свій розум і якими є її очікування?

Мої спостереження показали, що досить часто очікування такі: коли жорсткий розум стане тихіше, коли вдасться розсунути його залізні ґрати (так, часто йдеться про боротьбу з розумом, а не про те, щоб дати йому його місце і перестати з ним боротися), подолати внутрішні обмеження — розкриються небеса й відкриється шлях до звільнення, до більшої ясності, до мудрості, до усерозуміння, усеприйняття, безумовної любові, фантастичного творчого життя, розкутості у стосунках, усемогутності і так далі, кожному своє. Усі ці слова звучать пишномовно, але прагнення і справді часто є масштабними і, мені здається, знайомими багатьом. Ідеали, дороговказні зірки — те, що надихає рухатися до них протягом всього життя.

Насправді ж виявляється, що, коли захист розуму в процесі холотропного дихання слабшає і тюремні ґрати розсуваються, зовсім не сходи до небес з'являються, натомість людина занурюється у свій внутрішній океан — у свої ПОЧУТТЯ. Дуууууже різні. У тому числі болючі. Чим сильнішою є необхідність усе контролювати, тим більший захований за ґратами біль. Багато болю. Цей серцевий океан раптом з кожним ударом, з кожним видихом починає виштовхувати біль, розкриваючи провину, образи, злість, лють, безсилля, сором, розчарування, горе, які народилися у ситуаціях емоційних потрясінь і не були прожиті до кінця, не були виражені, проявлені. Саме тоді сформувався захист. Цей захист колись врятував, дозволив не зруйнуватися, вижити.

Захисні механізми психіки — це не лихо, якого треба позбутися, вони потрібні. Уся справа в тому, наскільки вони гнучкі і чи можемо ми користуватися ними на власний розсуд, коли це необхідно (життя у соціумі непросте), і чи можемо ми відкривати своє серце — за своїм велінням.

Відкривати його до краси цієї планети, до іншої людини, до дитини, до мами чи батька, до усіх живих істот, до ідей, до творчості. Бути здатними вільно віддавати і брати, відпускати і впускати, піклуватися і приймати турботу... Все це і навіть більше — чудеса! — стаються, коли серце не переповнене зіпрілими, токсичними почуттями (це може бути і невиражена любов, і ніжність — не тільки «негатив»).

Ключ до того, щоб віднайти себе, до перетворення життєвих потрясінь у досвід, на який можна спиратися, замість того щоб сидіти у нього в заручниках — як звикле, в яйці. Одначе «яйце у качці, качка у зайці, заєць у шоці». Почуття запечатані. Проте з цим можна успішно працювати, якщо є розуміння, що спочатку тіло і почуття — потім мудрість. Я глибоко переконана, що мудрість знаходиться на шляху до цілісності, а людина, яка рухається до цілісності — та, яка знаходиться у контакті і зі своїм тілом, і з розумом, і з почуттями, не заперечуючи і не знецінюючи жодної складової. І тут я, звичайно, сильно суперечу тим, хто буквально трактує слова про «відкинути розум, відкинути почуття, звільнитися від влади тіла і його відчуттів — і стати просвітленим».

Як на мене, набагато більш «робочий» варіант — у повсякденному житті знаходити форму прояву своїх почуттів, проживати їх у конкретних життєвих ситуаціях з конкретними людьми. Або, якщо хочеться дозволити собі форму і вирази не вибирати, можна прийти на холотропне дихання і вивільняти накопичене у дбайливому просторі й без наслідків, якого вигляду це не набувало б, як би не звучало.

Розуміння того, що звільнення від кайданів розуму не завжди обіцяє миттєве просвітлення, а набагато, набагато частіше означає зустріч зі своїм болем і важкими переживаннями, дозволяє рухатися на шляху особистої трансформації.

За розмотуванням клубка почуттів потихеньку настає ясність. Внутрішні сльози, кров люті або туман безсилля перестають застеляти очі — ми наводимо різкість, з'являється можливість не лише відчувати почуття, а й усвідомлювати їх, проявляти, бачити себе й іншого, чути, помічати, відрізняти, знаходити новий досвід, відкриватися йому, проживати його, ставати мудрішими. Адже ілюзії, що призводять до розчарувань у собі, в людях, у стосунках і у житті як такому — це не зовнішня реальність, а внутрішня, це лінза, через яку ми бачимо і сприймаємо себе та світ.