«Треба себе примушувати»

Любов до іншого починається з любові до себе? Ок. Де мої бажання? Чого я хочу? Як я можу про себе подбати? Що я можу для себе зробити, щоб перестало нарешті нудити від того життя, яким я живу? Де життя, яким я хочу жити? Намацавши свої бажання, я помітила, що... не можу їх реалізовувати. Навіть невеликі. Тому що завжди є щось, що я повинна зробити — і воно виявляється важливішим. Щось, до чого я весь час себе примушую. Один мій родич у літах часто говорить з жартівливою інтонацією: «Треба доїсти. Не хочу, звичайно, але викидати шкода, — і зітхає. — Але, як-то кажуть, "треба себе змушувати"». І доїдає.

Тут можна відкрити дещо про розчарування: якщо я себе змушую, то інші теж повинні вміти себе змусити! І ось у мене вже море очікувань. Вимогливість народжується не тільки до людей, а й до життя. Винні усі підряд. Я — жертва долі.

Воркшоп з ХД — це «діра у часі», де кожен може подивитися на себе і у себе, «згадати», занурюючись у самі свої глибини, хто він є. І для кожного цей процес протікає дуже індивідуально. Хтось тільки того й чекав, щоб розправити крила. Комусь потрібно більше часу.

Як клієнт і як фасилітатор я нерідко стикаюся з тим, що реалізувати потребу заважає почуття сорому: соромно попросити вкрити/розкрити, принести води, соромно взяти собі більше часу. Щось всередині каже: «Я ще не готова закінчувати!» — але внутрішній наглядач штовхає у спину: «Треба закінчувати!» Гарна новина полягає у тому, що здатність чути свої потреби і бажання, дозволяти собі їх задовольняти, дозволяти собі проявлятися — тренується. У найбезпечніших для цього умовах, які я тільки знаю — у холотропному просторі все побудовано так, щоб не було об що поранитися у стані крайньої вразливості. І ця навичка, як висловлюються фасилітатори, «чути себе» приводить до пречудових змін у житті.

Під час воркшопу, у цій свободі не-повинності, де можна хотіти і робити, просити про допомогу, приймати турботу про себе, я почала відчувати маяк у себе всередині. Знайомитися з тихим голосом свого серця, яскравою мовою свого тіла. Так, поступово стала приходити здатність розрізняти — своє і не своє. Та з'явилася можливість підростити індивідуальне, визначити свої критерії, знайти свої сенси.

І навчитися брати на себе відповідальність за особистий вибір. Адже якщо ніхто не говорить мені, як треба, як правильно, я сама вибираю, робити мені щось чи ні. При цьому я орієнтуюся на свої бажання або чужорідні настанови. І в результаті я або задоволена (у першому випадку) або незадоволена — розчарована, роздратована, розлючена... Відмінна точка входу для пошуку себе у своєму власному житті.

Мені важко було звикнути до того, що на воркшопі ніхто від учасника нічого не очікує. Ні навколо сесій дихання, ні тим більше у сесіях. Тіло і почуття, відчувши увагу, нерішуче або бурхливо (дивлячись який тиск там вже утворилося) показують, як у мене йдуть справи насправді. Таким є процес повернення собі себе — різної. Головне, дозволяти цьому відбуватися.

Виявилося, що у холотропному просторі ніхто не ховає за спиною картки з оцінками. Не спостерігає за правильністю — є просто присутність. Для кожного учасника. Поруч із його свободою. Без зазіхань на його межі. Кожен є захищеним (пам'ятаємо про чотири правила), кожен сфокусований на своєму внутрішньому процесі — там цілі світи відкриваються, унікальні, дуже земні та разом з тим божественні.

Тут немає гуру — мудрість всередині, достатньо набратися сміливості для зустрічі з нею. 7 років у диханні показали мені, що мудрість проявляється завжди, навіть якщо правда про себе завалена тоннами пригнічених почуттів. Немає чорного і білого — правильно те, що в цей момент я відчуваю таким.

У цьому особливому просторі, вільному від «треба» і «повинна», у мене завжди є можливість побачити те, що особисто для мене має сенс, що мені дійсно потрібно, чого мені насправді хочеться і хто я така, врешті решт. З'єднуючись таким чином з собою, я, з одного боку, тепер відчуваю і розумію, де у мене з реальністю виникає серйозне тертя — стаю менш зручною для оточуючих, для того, що у суспільстві було давно заведено й давно не переглядалося. З іншого боку, завдяки стійкості та гнучкості, яких я набуваю, у мене з'явилася можливість прокладати свій шлях. Йдучи життям, у собі я рухаюся до власної середини — де здатна застосовувати свою волю в тому, що для мене є цінним і має сенс. І це приносить багато радості.