«Я все про вас знаю»

В основі всієї моєї роботи – і внутрішньої, і спрямованої назовні, у соціум – лежить світогляд, що враховує не лише фізичну та психічну, але й духовну природу людини. Зокрема, холотропне дихання для мене як для клієнта і фасилітатора – і про самопізнання, і про глибинну психотерапію, і про духовний шлях. За останні роки у робочих і навколоробочих полях мені довелося неодноразово стикнутися з людьми, які – знають. З кимось зустрілася особисто, когось цитували очевидці.

На моє враження, знавці знають щось або навіть щось головне – про Іншого. Про мене. Про нього. Про неї. Не глобально на все життя знають, а ось у конкретний момент. Начебто я не бачу очевидного – ну ось же у мене футболка навиворіт або вус відклеївся. І всім своїм єством вони це «я знаю» (часто – «я знаю краще», «я знаю більше») транслюють. «До речі, ти помітив, що цей світ сповнений людей, які абсолютно впевнені, ніби прекрасно розуміють, що відбувається з іншими?..» (Макс Фрай «Окуляри Бакка Бугвіна»)

Я так само пильно спостерігаю за собою і намагаюся помічати свої «я знаю про тебе» і «я знаю про тебе краще» (зовсім необов'язково промовлені вголос) у найбуденніших життєвих ситуаціях – вдома, у «великому світі», у «Майстерні...», у школі, де навчаються мої діти. У контексті духовної гордині це, на моє відчуття, те місце, де міг би відбутися, але не відбувається перехід на новий виток спіралі індивідуального розвитку. Як блукання ходженими мною ж стежками – там багато впевненості у кожному кроці, там безпечно, можна з заплющеними очима йти, там я своя, десь навіть господиня. Хронічним симптомом стає питання: хочу змін у житті ось тут і тут, але чому нічого не змінюється?

Незнання – одна з центральних практик (я б навіть сказала – станів) фасилітатора, поряд з присутністю. «Людино, вітаю тебе. Я нічого про тебе не знаю. Я нічого про тебе не знаю, коли ти говориш – тому що коли ти говориш, я тебе слухаю. Я нічого не знаю про тебе, коли бачу твої переживання – бо тоді я на тебе дивлюся і бачу те, як ти проживаєш щось, і мені недоступне це як, тому що воно у тебе всередині. Я у повазі й здивуванні, людино. Кожної миті ти для мене – відкриття. Я відкриваю тебе у своєму незнанні.

Поруч з тобою, твоїми переживаннями, словами в мені теж піднімаються почуття, досвід, але я відкладаю їх – щоб повернутися до них пізніше і добряче подумати, дізнатися щось про себе.

І у мене немає для тебе рецептів у відповідь на твої запитання, якщо ти раптом ставиш їх. Мої рецепти – про моє життя і про мене, а твої – точно є в тобі самому, і більше ніде», – приблизно так, коли фасилітую на воркшопах з холотропного дихання, я проживаю Зустріч з людьми.

«Ми маємо здатність розрізняти, яка трохи піднімає... маски. Завдяки їй ми розуміємо, що людям судилося бути хранителями один одного. Але ж для цього нам потрібно тільки вміння володіти собою. Воно сильніше, ніж бажання висилати свої власні думки, немов комариний рій, проти чужих поглядів. Адже саме в тому й полягає шляхетність нашого мислення, що воно утворює ґрунт, куди може пустити коріння чуже мислення. Через наші поняття ми нічого не дізнаємося про внутрішню суть іншої людини. Для нас вона може розкритися лише через її власні думки. І навіть не стільки через зміст, скільки через їхню смислову послідовність, звучання почуттів і напруження волі» (Герберт Вітценман «Дванадцять чеснот»).

Я вправляюся в цьому щодня: розмовляючи з мамою по телефону, реагуючи на питання продавця, спілкуючись із доньками, вирішуючи робочі питання в колі колег, дивлячись на пасажирів у метро, розмовляючи з другом... Цікава практика. У ті хвилини, коли в мене виходить, розганяючи своїх «комарів» і звільняючи місце Іншому у себе всередині, цілком і повністю бути присутньою для нього, вслухатися в нього, поки він говорить або багатозначно мовчить, я, як у холотропній подорожі, «дихаю і дивуюся»: яка ж вона Інша, глибока, ця людина. Цілий невідомий Всесвіт.

І кожне моє «знання» про неї, про її внутрішній устрій, почуття, уявлення, вчинки – це не про неї. А про мене. Тоді я намагаюся терпляче дивитися на ці свої «знаю»-поривання – і, щоб не прорвало, відкладаю їх вбік, на потім, для власної внутрішньої роботи.