Я так само пильно спостерігаю за собою і намагаюся помічати свої «я знаю про тебе» і «я знаю про тебе краще» (зовсім необов'язково промовлені вголос) у найбуденніших життєвих ситуаціях – вдома, у «великому світі», у «Майстерні...», у школі, де навчаються мої діти. У контексті духовної гордині це, на моє відчуття, те місце, де міг би відбутися, але не відбувається перехід на новий виток спіралі індивідуального розвитку. Як блукання ходженими мною ж стежками – там багато впевненості у кожному кроці, там безпечно, можна з заплющеними очима йти, там я своя, десь навіть господиня. Хронічним симптомом стає питання: хочу змін у житті ось тут і тут, але чому нічого не змінюється?
Незнання – одна з центральних практик (я б навіть сказала – станів) фасилітатора, поряд з присутністю. «Людино, вітаю тебе. Я нічого про тебе не знаю. Я нічого про тебе не знаю, коли ти говориш – тому що коли ти говориш, я тебе слухаю. Я нічого не знаю про тебе, коли бачу твої переживання – бо тоді я на тебе дивлюся і бачу те, як ти проживаєш щось, і мені недоступне це як, тому що воно у тебе всередині. Я у повазі й здивуванні, людино. Кожної миті ти для мене – відкриття. Я відкриваю тебе у своєму незнанні.
Поруч з тобою, твоїми переживаннями, словами в мені теж піднімаються почуття, досвід, але я відкладаю їх – щоб повернутися до них пізніше і добряче подумати, дізнатися щось про себе.
І у мене немає для тебе рецептів у відповідь на твої запитання, якщо ти раптом ставиш їх. Мої рецепти – про моє життя і про мене, а твої – точно є в тобі самому, і більше ніде», – приблизно так, коли фасилітую на воркшопах з холотропного дихання, я проживаю Зустріч з людьми.