Здивування
замість
просвітлення

Цей досвід дуже привабливий, як не крути – і самою своєю наявністю, і нескінченною обіцянкою, яка в ньому таїться. Станіслав Ґроф описує такі фрагменти сесії як зустріч «зі світлими, екстатичними і божественними сферами у самому собі».

Наприклад, у різних холотропних процесах я переживала себе як Мати-Землю, як космічний принцип Чоловічого й Жіночого, як Божественне Дитя, як сакральний звук «Ом», як Велику Матір, котра народжує планету Земля, як бінду та ін. Як я ставлюся до переживань такого роду і яке місце вони посідають у житті?

Потрапивши в один з таких станів уперше в 2011-му, я була приголомшена й після сесії видихнула: ну от воно, я здогадувалася, відчувала, що духовний світ, божественне, є і його можна пережити на власному досвіді і що це незрівнянно більше, ніж мої уявлення про нього або чиїсь описи. Такий досвід з холотропних сесій став для мене джерелом великого ресурсу для подальшої внутрішньої роботи та для життя у «звуженій» реальності.

Доволі скоро я несвідомо почала використовувати такі переживання як декоративну косметику для свого его – так, я теж хотіла просвітлення. При цьому, що позитивно, вони давали мені напрямок руху, і я черпала з них особисту силу, продовжувала розширюватися й трансформуватися.

Тут важливо відзначити, що після проживання таких станів у мене неодмінно траплялося «відкочування» (з точки зору того, хто вже «на шляху до просвітлення»), або «повернення» (зі спокійної точки зору) до себе звичайної, на актуальний щабель свого розвитку.

Наприклад, одного разу я принесла у своє повсякденне життя з холотропного процесу скарб тибетських простягань. Я гадки про них не мала й ніколи раніше їх не бачила. У сесії холотропного дихання я просто почала робити їх так, ніби вони у мене в крові. Точніше, моє тіло робило їх, розум спочатку перебував у сильному здивуванні, а потім вимкнувся, і в цій частині сесії я прийшла у стан чистої присутності, без відчуття тіла, без діяльності розуму.

Після воркшопу я стала нишпорити в інтернеті, намагаючись знайти відповідь на запитання: «Що це було?!» Натрапила на слід простягань, наштовхнулася в Youtube на документальне відео з Тибету 1938-39-го років – і, передивляючись його, ридала: я «впізнала» її, ця практика була якоюсь глибинною частиною мене. На тій хвилі я стала робити простягання вранці – так я отримувала можливість «озиратися» на стан присутності, який був у сесії. Днів за десять чи біля того практика «розсмокталася» – я просто не могла її підтримувати. Здавалося, волі не вистачило. Чогось не вистачило, але я не шкодувала. А за роки потому прийшло відчуття, усвідомлення, що це не моя-моя практика, можливо – вже не моя, ніби її час минув і зараз моє життя – для іншого. Однак це точно була зустріч з якимось аспектом себе, пізнання чогось важливого про себе.

Те саме відбувалося з усіма «високими» станами, прожитими під час сесій. З плином часу (кілька днів, тиждень або місяць) вони «затиралися», хоча кожен з них залишається десь глибоко всередині мене й до сьогодні. І кожен з них більше не є питанням віри або уявлення: я знаю не розумом, а якимось глибинним знанням, котре живе у тілі, що це всередині мене є. І якщо порівнювати мене сім років тому і мене сьогодні, зерна цих станів повільно пробуджуються, і я змінююся, і моє повсякденне життя змінюється – у бік ясності, спокою, гнучкості, щирості, природності, можливості внутрішньої та зовнішньої тиші і т. д.

Є у мене така метафора: ніби мене, розібрану і нещасну, стражденну, підібрали, посадили на корабель, привезли на чарівний острів, у світ настільки прекрасний, райський, невимовний – подивитися, доторкнутися, погостювати... а потім повернули точнісінько туди, звідки взяли, кинувши назад у життєвий океан: «Греби, дорогенька. Напрямок ти знаєш і як там, ти тепер також знаєш». І я попливла у бік цього райського острова, не бачачи його, але точно знаючи, що він там є. Можна, напевно, було і не гребти, але жити хотілося, причому не як зазвичай, а – добре і своє життя.

Ще півтора роки тому я періодично вигукувала: «Господи, а можна от без ось цього всього, а просто спокійно пожити!?» Події з того часу трапляються різні – життя таке життя, – але я в цьому океані гребу вже не з останніх сил. Я навіть почала задоволення від плавання отримувати і райський острів перестав бути метою. Залишилося просто життя як процес і важливість свого стану в зараз, важливість вміння розрізняти свої почуття (тоді вони перестають бути стихією, яка захоплює і керує), важливість ясності у мисленні, важливість усвідомлених дій та вибору.